Останнім часом у демократичному середовищі України багато говорять про необхідність європейської інтеграції. Цей напрямок розвитку країни на словах вважає пріоритетним навіть діючий уряд Віктора Януковича, хоча його проросійська заангажованість (на прикладі, скажімо, Харківських угод) добре всім відома. Останні опитування громадян України свідчать, що населення здебільшого підтримує рух нашої держави у напрямку Євросоюзу, але тільки меншість респондентів схвалюють ідею приєднання України до НАТО.
Зрозуміло, що вирішальну роль у негативному ставленні більшості українців до НАТО відіграють залишки в Україні радянського менталітету та шалена пропаганда з боку Росії. Міфи про „агресивний блок”, що десятиріччями втлумачувалися у свідомість громадян СРСР, не можуть зникнути миттєво.
Але свідомі громадяни України, які стоять на боці незалежності та суверенітету, добре розуміють, що від агресивних зазіхань Кремля врятувати Україну може тільки вступ до НАТО. І саме ця ціль є для України першочерговою.
Що ж до співпраці з Європейським Союзом, то вона корисна лише тому, що змушує владу, попри її небажання, запроваджувати в Україні законодавство цивілізованого типу, та уникати явних порушень прав людини. Але мета влади суто економічна: Росія зачиняє двері до свого ринку для українських товарів, і українські олігархи з команди Януковича шукають можливості для збуту своєї металургійної та хімічної продукції у вільному світі, зокрема в Європі.
Прямий вступ чи якась інша щільна інтеграція з Євросоюзом – не така вже й бажана, на мою думку, перспектива для України. Всі ми бачимо, що єдина європейська валюта викликає останнім часом багато сумнівів, а ідеї загальної толерантності зазнали крах нещодавно у Лондоні, а раніше в Парижі, де іммігранти з неєвропейських країн влаштували погроми. Не так давно, німецький уряд також зробив заяву, що політика мультикультуралізму зазнала крах. То чи потрібно нам приєднуватися до того, чиї перспективи зараз викликають так багато питань?