Помаранчева революція на Майдані вознесла Віктора Ющенка у президентське крісло. Ці події супроводжувалися безпрецедентним підйомом політичної активності народних мас та небаченим ніколи раніше зростанням свідомості громадян України. Народ був впевнений, що новий президент раз і назавжди спрямує державу демократичним курсом, і Україна більше ніколи не стане жертвою тоталітарного режиму.
Нажаль, сьогодні ми всі є свідками протилежного. Віктор Ющенко не зламав хребта ні п‘ятій колоні агентів російського імперіалізму (партія регіонів, прогресивні соціалісти, одеська «Родіна», кримські проросійські партії тощо), ні комуністичним демагогам (КПУ, СПУ), ні злочинцям, що одержали значний капітал шляхом корупції або рекету (олігархи, що охоче присягнули сьогодні Януковичу або, власне, й привели його до влади).
Двадцять років Україна фактично топчеться на одному місці. І дуже цікаво було б зрозуміти, чому таке відбувається. В той час як Польща, Чехія, Угорщина та інші наші (в минулому) сусіди по соціалістичному концтабору давно вже побудували в себе повноцінну демократію, приєдналися до НАТО і набули членство в ЄС, ми все ще маємо уряд, який намагається керувати економікою шляхом адміністративно-командних директив радянського зразка, а наш президент знищує своїх політичних супротивників за допомогою репресій та душить в країні права людини.
Багато хто каже, що причиною цього є відсутність в Україні справжньої еліти, бо генофонд нації було знищено Москвою за часів Голодомору. Частково, це правда. Але є і інша причина. Вона полягає в тому, що всі наші сусіди в той чи інший час проводили в себе люстрацію. Завдяки цьому ні в парламентах цих країн, ні в президентських офісах нема колишніх членів комуністичної партії або агентів КДБ. А погляньте на Україну. Практично всі крісла у владі зайняті саме такими динозаврами. Так якого ж результату ми очікуємо?